СІМЕЙНИЙ КАТ

І в продовження теми про домашнє насильство, хочемо розказати вам ще одну історію з життя…

      Мешканець одного із сіл Татарбунарської ОТГ, неодноразово судимий саме за ст. 125 КК України (Умисне легке тілесне ушкодження), з регулярною періодичністю потрапляв до суду. Нажаль, за даною статтею передбачене покарання у вигляді штрафу або громадських робіт, або виправних робіт. Тому, «люблячий» чоловічок, заплативши штраф чи відбувши громадські роботи, знову йшов додому і продовжував «виховну роботу» зі співмешканкою, пасинком та тещею, а якщо попадалися сторонні під руку, то, звісно, вони також «виховувалися». Кожного разу в судовому засіданні обвинувачений щиро розкаювався, потерпілі, в свою чергу, просили суворо не карати та не позбавляти його волі…

      До останнього вироку чоловіка привели численні адміністративні правопорушення відносно нього за ст. 173-2 КУпАП (Вчинення домашнього насильства). Він безпричинно, умисно, систематично вчиняв психологічне домашнє насильство по відношенню до своєї співмешканки. Неодноразово перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, чоловік ображав, погрожував, нецензурно лаявся, принижував та залякував дружину. Своєю агресивною поведінкою викликав у жінки побоювання за свою безпеку, спричинив емоційну невпевненість, нездатність захистити себе та завдав шкоди її психічному здоров’ю, що виразилося у пониженні самооцінки, втрати позитивних емоцій. Далі, продовжуючи свої умисні злочинні дії, обвинувачений наніс  тілесні ушкодження матері співмешканки та її знайомому.

        Обвинувачений в судовому засіданні винним себе визнав повністю, розкаявся, просив його суворо не карати.  

        Вироком Татарбунарського районного суду особу  визнано винним у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ст. 126-1 (Домашнє насильство), ст. 125 ч.1 (Умисне легке тілесне ушкодження), ст. 122 ч. 1 (Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження) КК України та остаточно визначено покарання – 2 роки позбавлення волі.

      До речі, засуджений подавав апеляційну скаргу, не погоджуючись з вироком, але апеляційна інстанція залишила вирок районного суду без змін.

      То ж чому жінки дозволяють і терплять таке відношення? Чому жінки не хвилюються про почуття і психіку своїх дітей? Чому останньою краплею мають бути якісь тяжкі наслідки?